analytics

Аналітичний огляд. Судова реформа в Україні: виклики і рекомендації

11.03.2014


  Центр політико-правових реформ
Міжнародний фонд «Відродження»
Аналітичний огляд
Судова реформа в Україні: виклики і рекомендації[1]
Київ, 11 березня 2014
Незалежний, чесний і справедливий суд є основою для побудови демократичної політичної системи та конкурентної ринкової економіки. Очевидним є те, що такий суд в Україні відсутній. Станом на кінець 2013 р., судам довіряли лише 19% громадян, не довіряли – 71,3%[2]. Тому судова реформа повинна бути однією з найнагальніших для нової влади в Україні.
Внаслідок так званої «судової реформи» 2010 р. (прийняття нового закону про судоустрій і статус суддів) уся судова система України стала залежною від політичної влади, конкретно – від Адміністрації Президента. Остання мала можливість здійснювати визначальний вплив на кожного з понад 9 тис. суддів за допомогою таких важелів:
-         Підконтрольність ключових кадрових органів - Вищої ради юстиції і Вищої кваліфікаційної комісії суддів, а відтак – над призначенням, переведенням та звільненням, тобто всією кар’єрою суддів (в умовах відсутності встановленої законом конкурсної процедури просування суддів по службі);
-         Підконтрольність системи суддівського самоврядування, яка навмисно була створена у 2010 р. надто складною, з фактично призначуваними делегатами до ключових органів самоврядування, з непропорційним представленням у них судів різних юрисдикцій – у результаті чого було досягнуто повного контролю над з’їздом суддів;
-         Залежність суддів від голів судів (через побоювання дисциплінарної відповідальності), а голів судів від політичної влади (через призначення підконтрольною Вищою радою юстиції);
-         Механізм дисциплінарної відповідальності суддів (до якої на практиці можна притягнути будь-якого суддю), де розгляд справ проводять підконтрольні Вища кваліфікаційна комісія суддів і Вища рада юстиції;
-         Використання проти декого з суддів наявної у правоохоронних органах компрометуючої інформації, яка може загрожувати кримінальною відповідальністю.
Усе це мало стримуючий вплив на суддів і змушувало їх самостійно цензурувати свої рішення, навіть за відсутності будь-якої вказівки щодо конкретного результату вирішення судової справи.
Також Президент повністю контролював Конституційний Суд – через вплив на його формування (пропорційно Президентом, Верховною Радою (де Президент мав політичну підтримку більшості депутатів), і підконтрольним Президенту з’їздом суддів) та через тиск підконтрольних правоохоронних органів на нелояльних суддів.
У 2013 р., у контексті виконання умов для підписання Угоди про асоціацію, політична влада заявила про плани подальшої судової реформи, у якій головний акцент зроблено на змінах до Конституції. Водночас вона свідомо не докладала зусиль до удосконалення законодавства про судоустрій і статус суддів (щодо механізмів добору і відповідальності суддів, щодо суддівського самоврядування тощо) – незважаючи на потребу приведення його у відповідність з вимогами рішень Європейського суду з прав людини (зокрема, у справі «Олександр Волков проти України») та численних висновків Венеціанської комісії. Позиція влади «спочатку зміни до Конституції, а потім інші зміни» була маніпулятивною: вона удавала реформи, насправді відтягуючи їх.
У липні 2013 р. Президент вніс до Верховної Ради проект закону про внесення змін до Конституції України «щодо посилення гарантій незалежності суддів». Перед цим на законопроект надійшов загалом позитивний висновок Венеціанської комісії Ради Європи. 10 жовтня 2013 р. Верховна Рада попередньо схвалила цей законопроект 244 голосами «за» (Партія регіонів, Комуністична партія і більшість позафракційних депутатів). Парламентська опозиція проект не підтримала. Для остаточного прийняття цих змін необхідна підтримка на наступній черговій сесії (яка почалася у лютому 2014 р.) з боку щонайменше 300 парламентарів.
Проект зокрема передбачав, що більшість у складі Вищої ради юстиції і Вищої кваліфікаційної комісії суддів становитимуть судді, обрані з’їздом суддів. Втім, на практиці, без реформування системи суддівського самоврядування, це означало би, що кандидатів у члени Вищої ради юстиції і Вищої кваліфікаційної комісії суддів й надалі фактично добирали б в Адміністрації Президента.
Тогочасна опозиція подала свої пропозиції до законопроекту, внесеного Президентом, однак профільний парламентський комітет не взяв їх до уваги з формальних підстав. Щодо суті пропозицій тогочасної опозиції, то принаймні половина з них далекі від європейських стандартів. Поєднання і слушних, і неприйнятних положень підтверджує і наданий на початку грудня 2013 р. висновок Венеціанської комісії щодо цих пропозицій.
Текст розділу VIII. «Правосуддя» Конституції України не відрізнявся у редакціях 1996 та 2004 років, тому він не зазнав жодних змін внаслідок ухваленого 22 лютого 2014 р. рішення Верховної Ради про відновлення чинності редакції Конституції 2004 р.
Напередодні політичної кризи у листопаді 2013 р. представники опозиційних фракцій у парламенті внесли законопроект №3678 про зміцнення суддівського самоврядування. Проект розроблено на основі висновку Венеціанської комісії щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 2010 року. Проектом передбачено спростити систему органів суддівського самоврядування шляхом відмови від конференцій і рад суддів загальних і спеціалізованих судів. Збори суддів у кожному суді, за проектом, безпосередньо обиратимуть делегатів на з‘їзд суддів. З‘їзд суддів і Рада суддів України формуються за принципом пропорційного представництва суддів. Повноваженням призначати голів судів запропоновано наділити збори суддів. Ці зміни могли би повернути незалежність суддівському самоврядуванню і заслуговують на підтримку. Після формування нового складу з’їзду суддів за новими правилами мали би бути переобрані Вища кваліфікаційна комісія суддів і Вища рада юстиції в частині суддівських квот.
Ще одним напрямком реформ, де восени 2013 р. були внесені законодавчі ініціативи, став перегляд повноважень Верховного Суду України. Необхідність зміцнення його ролі випливає із висновку Венеціанської комісії, яка побачила лише політичні мотиви для обмеження його повноважень внаслідок реформи 2010 року.
На початку жовтня 2013 р. народні депутати, близькі до Адміністрації Президента, подали до Верховної Ради законопроект про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо повноважень Верховного Суду України. Однак в умовах, коли Пленум Верховного Суду обрав Головою цього суду протеже Адміністрації Президента – виглядало, що це ще один крок для зміцнення політичного впливу на судову систему, який супроводжується поверненням Верховному Суду деяких адміністративних важелів впливу на суди.
Інший законопроект, №3356-2, підписали лідери і народні депутати двох інших опозиційних на той момент фракцій – «Батьківщини» і «УДАРу». На відміну від попереднього, цей законопроект передбачає, що питання допуску справ до розгляду у Верховному Суді вирішуватиме цей Суд, а не вищий спеціалізований суд; Верховний Суд зможе переглядати судові рішення у зв’язку із неоднаковим застосуванням будь-яких норм процесуального права, а не лише тих, що стосуються визначення юрисдикції. Водночас цей проект також передбачає такі сумнівні під кутом зору європейських стандартів повноваження Верховного Суду як надання рекомендаційних роз’яснень стосовно застосування законодавства.
23 лютого 2014 р. після повалення режиму В.Януковича Верховна Рада прийняла закон щодо окремих питань судоустрою та статусу суддів, який відновлює повноваження парламентського комітету з питань правосуддя щодо попереднього розгляду кадрових питань суддів на його засіданнях (такі повноваження були у комітету до реформи 2010 р.). Також закон передбачив, що голів судів і їх заступників призначає Верховна Рада за поданням відповідних рад суддів. Цей закон є спробою Верховної Ради перебрати на себе вирішення кадрових питань у судовій системі, що однак суперечить європейським стандартам.
Що робити? Рекомендації
·Прийняти внесений депутатами законопроект №3678 про зміцнення суддівського самоврядування (розроблений на основі висновків Венеціанської комісії, він передбачає спростити систему шляхом відмови від призначуваних органів – конференцій і рад суддів загальних і спеціалізованих судів – «прокладок» між зборами суддів у кожному суді і з‘їздом суддів і Радою суддів України; а також наділити збори суддів повноваженням призначати голів судів). При цьому необхідно скасувати закон від 23 лютого 2014 р. щодо окремих питань судоустрою та статусу суддів;
·Після ухвалення цих змін, впровадити їх у життя: переобрати нові органи суддівського самоврядування, Вищу раду юстиції, Вищу кваліфікаційну комісію суддів (із забороною чинним членам бути обраними до цих органів), призначити нових голів судів і їхніх заступників зборами суддів;
·Зміцнити роль Верховного Суду у формуванні послідовної судової практики, ухваливши поданий депутатами законопроект №3356-2 (але з доопрацюванням у напрямку відмови від надання Верховним Судом та вищими спеціалізованими судами роз’яснень стосовно застосування законів за межами судових процедур; відмови від необґрунтованого збільшення складу Верховного Суду).
·Напрацювати та ухвалити зміни до законодавства щодо системи добору суддів (зокрема, передбачити конкурсні механізми просування суддів по службі за об’єктивними критеріями, зокрема, з використанням детектора брехні) та щодо системи дисциплінарної відповідальності суддів (чіткіше визначити підстави, передбачити пропорційні санкції, встановити строки давності для притягнення, передбачити змагальну процедуру дисциплінарного провадження, створити єдиний дисциплінарний орган, передбачити проведення спеціальних перевірок на доброчесність) – на основі проекту нової редакції Закону «Про судоустрій і статус суддів», підготовленого у 2011 р. Комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, що отримав позитивний висновок Венеціанської комісії;
·Доопрацювати попередньо схвалений Верховною Радою законопроект №2522а про внесення змін до Конституції щодо посилення гарантій незалежності суддів для повної імплементації висновків Венеціанської комісії, зокрема:
o      Усунути Президента від переведення та звільнення суддів, він може бути наділений хіба що повноваженням призначати особу на посаду судді на підставі подання Вищої ради юстиції;
o      Визначати суд, де суддя має працювати, та переводити його до іншого суду має Вища рада юстиції за результатом конкурсу;
o      У складі Вищої ради юстиції виділити постійно діючі кваліфікаційну і дисциплінарну колегії, а окрему Вищу кваліфікаційну комісію суддів ліквідувати;
o      Призначати голів судів мають органи суддівського самоврядування;
o      Звузити суддівський імунітет до функціонального (тобто не поширювати імунітет на злочини, які судді можуть вчинити поза своєю професійною діяльністю);
o      Вилучити Генерального прокурора зі складу Вищої ради юстиції;
o      Відмовитися від підвищення пенсійного віку для суддів до 70 років та від підвищення мінімального віку для судді з 25 років до 30, зважаючи на необхідність збільшити в суддівському корпусі кількість представників молодого покоління (які краще володіють іноземними мовами та були виховані вже у незалежній Україні);
o      Передбачити право особи на подання конституційної скарги до Конституційного Суду;
o      Передбачити створення окремого органу, який діяв би на громадських засадах, для добору кандидатів на посаду судді Конституційного Суду.
·Реформувати механізм формування Конституційного Суду – кандидатури на посаду судді цього суду мають добиратися спеціальною комісією з авторитетних фахівців (зокрема, суддів Конституційного Суду у відставці, які не дискредитували себе на цій посаді);
·Підготувати чітку законодавчу основу для проведення люстрації суддів – звільнення з посад тих із них, які ухвалювали свої рішення з грубим ігноруванням фундаментальних прав людини. Люстрація дискредитованих суддів потрібна для відновлення суспільної довіри до судової системи.

[1]Це коротка версія більшої доповіді Р.Куйбіди (заступник голови правління Центру політико-правових реформ), за редакцією Д.Шульги (Директор Європейської програмної ініціативи Міжнародного фонду «Відродження»), у рамках проекту Міжнародного фонду «Відродження» з громадського моніторингу виконання Україною умов підписання Угоди про асоціацію з ЄС.
[2] Дані Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та  соціологічної служби Центру Разумкова, опубліковані 27 грудня 2013 р.